Зі справжніх ветеранів Другої світової війни на Вінниччині залишилися одиниці. Їхні спогади унікальні. Й Україна, на відміну від деяких сусідніх країн, вшановує саме тих, хто звільняв нашу землю від нацистів. У місцевому госпіталі ветеранів війни проходить реабілітацію 94-річний Степан Дорощук. У 1944-45 роках він зі зброєю в руках пройшов шлях від Поділля до Німеччини.
Як розказав NaПарижі Степан Іванович, він народився 1924 року в селі Конюшивці Липовецького району Вінницької області. У червні йому виповниться 95…
«Попав на фронт як всі, через військкомат, та з листопада 1944 воював артилеристом у складі 175-ї Уральсько-Ковельської Червонопрапорної стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту, яким командував Костянтин Рокосовський. Дуже знакова особистість. З боями ми дійшли до Варшави та з 14 січня 1945 року знову розпочали наступ під командуванням вже маршала Георгія Жукова», - згадує ветеран.
Під час бойових дій його було нагороджено Орденами Бойового Червоного Знамені, Червоної Зірки, медалями «За мужність», тощо. До Берліна Степан Іванович не дійшов 25 кілометрів через поранення. Під час 6-місячного курсу лікування у воєнних госпіталях, каже, кілька разів втікав з іншими пораненими на парад в честь великої перемоги. Але повертали.
Після закінчення війни його, як молодого бійця, залишили у Німеччині - з 25 серпня 1945 року він продовжував службу у Північній групі військ. Хвороби, які "нападали" на Степана Івановича під час несення служби, не змогли його зломити.
«Я завжди першим просився, аби заступати на караул в госпіталях, допомагав місцевим писарям, мабуть тому мене залишили там на постійну «роботу». На жаль, на цій посаді довго пропрацювати не вийшло. Отримавши гнівний лист з дому з описом тяжких реалій життя села у післявоєнний час, я негайно запросив свої документи, та був демобілізований 30 березня 1948-го», - розповідає Степан Дорощук.
Приїхавши додому у рідне село, С. Дорощук і тут проявив незламний дух характеру, та завдяки грошам, які виплачували в той час за ордени, почав наладжувати побут.
«Пам’ятаю, як розшукав жіночку та закупив у неї добрий запас картоплі. Згодом використав її не лише для їжі, а і для посадки. А ще пішки з сусіднього села приніс два мішки з житом, яке родина перемолола у сусіда на муку. Так, у нашому домоволодінні спільними зусиллями вдалося засадити 60 соток городу найрізноманітнішими сільгоспкультурами. Завдяки цьому з голоду не померли», - згадує ветеран.
Згодом він влаштувався обліковцем у місцевий колгосп, який потрапив під об’єднання в інше велике господарство, де вже довелося працювати лише конюхом і возити бухгалтерів із сусідніх сіл на навчання у Липовець.
«Я вирішив використати таку можливість навчатися, разом з ними пройшов курс обліку, а згодом став майстром у даній справі», - пояснює шлях по власним «університетам» Степан Іванович.
Він пригадує, що в українських селах головною проблемою був розрахунок по «трудодням». Пізніше цю систему назвали кріпацтвом при соціалізмі. Трудодні обраховували за виконання різних категорій праці. Лише наприкінці року у колгоспі «підбивали підсумки» і розраховувалися з людьми після продажу державі продукції за заниженою ціною. Для колгоспника не було жодного зв'язку між його працею протягом року й оплатою трудоднів, наслідком чого була дуже низька продуктивність праці в колективному господарстві.
Степан Дорощук став новатором, і одним з перших в області відмовився від цієї системи, перевівши працівників колгоспу на звичайну зарплатню. Загалом з того часу, Степан Іванович пропрацював головним бухгалтером в колгоспах та інших господарствах майже півсторіччя. Його фактично можна назвати аксакалом бухгалтерії в аграрній галузі. "Бухгалтерську" справу Степана Івановича продовжили його донька та онука. Отже, можна казати про сімейну династію.
